Про суржик сказано й написано багато. Щоправда, не так багато, щоб віднайти серед опублікованого солідну розвідку чи розділ монографії, але й не так мало, щоб не спробувати узагальнити й типологізувати доволі строкаті думки й судження. Рамки лінгвістичного контексту для цього феномена, схоже, завузькі, й він стає черговим міфом національного етно- та мовобуття. Навряд чи знайдеться в українській філологічній і культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок, різнотипних метамовних рефлексій, таку кількість наївно-лінгвістичних рецепцій, навіть побіжний огляд яких дає змогу окреслити лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінкова рефлексії настільки значущі для суржику, що саме вони, а не досить аморфна й розмита власне лінгвальна сутність визначають його існування як поняття: у спеціальних текстах це слово часто береться у лапки, наче щойно винайдена метафора, хоча довідкові видання наводять його як мовознавчий термін. Складається враження, що ті лапки потрібні авторові, щоб дистанціюватися від «нечистої мови», а тимчасом їхня присутність розмиває зміст поняття ще більше.