румунія.

1.                      Ліквідація монархії і встановлення комуністичного режиму після війни.

У березні 1944 р. Червона Армія підійшла до кордонів Румунії. Уряд СРСР запропонував Румунії умови перемир‘я, які були відкинуті фашистським урядом Антонеску.

23 серпня 1944р. в Румунії розпочалось антифашистське повстання. В цей день король Міхай І, домовившись із діючим нелегально антифашистськими партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонечку і сформував антифашистський коаліційний уряд. Наступного дня новий уряд проголосив війну Німеччині.

31 серпня 1944р.  Радянські війська разом з 1-ою румунською добровольчою дивізією ім.. Тутора Владимиреску увійшли до звільненого румунськими патріотами Бухареста.

12 вересня Румунія підписала перемир‘я з СРСР та країнами антигітлерівської коаліції. У жовтні 1944р. на базі патріотичного антигітлерівського фронту було створено Національно-демократичний фронт (НДФ), де домінуючий вплив мали комуністи демократи.

6 березня 1945 року було створено коаліційний уряд на чолі з лідером селянської організації "Фонд землеробів” Петеру Гроза.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка б гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Міхай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів мусив 30 грудня 1947 року зректися престолу. Країну було проголошено Румунською Народною Республікою.

У лютому 1948р. соціал – демократи були буквально поглинуті комуністами. Створена на базі об‘єднання двох партій Румунська робітнича партія (РРП)міцно стояла на засадах марксизму-ленінізму. На чолі партії стояв Г. Георгіу – Деж.

РРП очолила широке політичне об‘єднання Фронт народної демократії (ФНД). З 1948р. і до кінця 1989 року у Румунії існувала однопартійна система.

З початку 50-х років у Румунії, як і більшості східно - європейських країн , було взято курс на розвиток важної промисловості, що відбувався на екстенсивній основі, переважно за рахунок переливання коштів із сільського господарства. За "випробуваною” сталінською схемою до 1962р. було завершено суцільну колективізацію.

Румунське керівництво беззастережно підтримувало СРСР у боротьбі проти югославських комуністів, з перших днів брало участь  у роботі РЕВ і Організації  Варшавського Договору. Але підсумки роботи ХХ з‘їзду КПРС, вторгнення радянських військ до Угорщини 1956р., хоча й по-різному  сприймались в країні, викликали прагнення самостійності. Тільки з Румунії (1958р.) було виведено Радянські війська.

Підкреслене прагнення Румунії до "незалежності” і "самостійності” посилювалося на тлі економічних успіхів.

За короткий історичний період  Румунія пройшла  шлях від повалення військово – фашистського режиму Антонечку через несміливі і обмежені спроби демократизації країни до встановлення нової диктатури компартії, яка стояла в центрі тоталітарної системи.

2.                      Правління Н. Чаушеску.

Після смерті у березні  1965р. Г. Георгіу – Дежа. Першим секретарем ЦК РКП (з липня 1965р. партію перейменовано з РРП на РКП) було обрано Ніколає Чаушеску.

Так поступово новий генсек використовуючи всі засоби створював собі політичний капітал. Він критикував минулі помилки Дежа, провадив косметичні засоби з лібералізації галузі економіки і культури, спекулював на питаннях незалежності  й суверенітету, намагався грати на національних почуттях румун, закликаючи створити процвітаючу державу, незалежно у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського Договору. І на певних етапах досяг своєї мети. Так, закликами встати на захист батьківщини "від можливого радянського втручання” Чаушеску завоював симпатії всередині країни і на Заході.

Саме тому з Чаушеску охоче спілкувалися президенти США Діксон, Форд, Картер, лідери Великої Британії, Франції. 1967р. Чаушеску було обрано головою  Державної Ради республіки, а 1947р. – президентом Румунії.

Для захисту режиму Чаушеску створив потужний апарат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденними діями людей.

Захопивши посади у партії і державі, Чаушеску все більше спирався на своїх близьких і далеких.

У період перебування Чаушеску при владі офіційна статистика малювала винятково сприятливу картину розвитку економіки – виходило, що за темпами зростання  промислового виробництва Румунія випереджала всі країни світу. Проте реальність була іншою: у 1986-1989 роках індустрія працювала з нульовим приростом, середня врожайність сільськогосподарських культур була у 3-4 рази нижче оголошуваної, недозавантаженість виробничих потужностей підприємства становила 30%. Для модернізації промисловості та виконання здійснених планів Румунія імпортувала залізну руду, кокс із Бразилії, Індії і навіть Австралії, що катастрофічно збільшувало вартість готової продукції.".

У найглибшій кризі перебували нафтопереробна і нафтохімічна галузі. Відчутна залежність від західного ринку призводила того, що на початку 80-х років зовнішня заборгованість Румунії Заходу досягла 10,2 млрд доларів.

Зростало громадське незадоволення-існуючими поряд­ками, з'являлися антиурядові листівки 1987 р. у м. Брашов стався відомий "хлібний бунт", жорстоко придушений то­талітарним режимом закордонних поїздок не поверта­лося все більше громадян — вчених, спортсменів, пись­менників.

Диктаторський  режим агонізував.  Настав  грудень 1989 року.

3. Революція 1989 року, крах тоталітарного режиму.

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режи­мові надійшли із Трансільванії. 17 грудня диктатор у терміновому порядку провів сек­ретну телеконференцію військового керівництва всіх повітів оголосивши бойову тривогу і наказавши привести збройні сили у стан підвищеної бойової готовності, а по "заколотниках відкривати вогонь без Попереджень". У ході кривавих подій 16-І7 грудня,Тимішоарі було вбито понад 100 чоловік і більше 200 поранено.

22 грудня, диктаторське подружжя через підземний перехід перейшло з президентського (колиш­нього королівського) палацу до будинку ЦК і втікло із столиці на вертольоті, що чергував на даху.

Подружжя Чаушеску зупинилось у Тирговіште, біля Центру з охорони підприємств, де люди, які дивилися телевізор, спочатку не повірили, що перед ними Чаушеску, а потім викликали військових.

У військовій частині подружжя Чаушеску знаходилось до 25 грудня. Суд оголосив найвищу міру покарання — смертний вирок. Але подружжя Чаушес­ку не було страчене призначеними для цього виконавцями. Як тільки їх вивели у двір, військові, що там знаходились, відкрили по них безладну стрілянину...

Доведена до краю адміністративно-командна система була замішана на націоналізмі, невігластві, ненажерливому прагненні до наживи.  Все це знайшло своє закінчене втілення в режимі Чаушеску і зумовило його крах.

4. Нове співвідношення суспільно-політичних сил.

 Створена у перші години повстання Рада Фронту на­ціонального порятунку, основу якої склали І. Ілієску, обраний головою Ради ФНС, П. Роман, С. Брукан, Д. Бойкан, оголосила про розпуск усіх державних структур, у тому числі і компартії. Главою уряду було призначено  Петру  Романа,   створено  виконавче  бюро, РФНС, місцеві ради Фронту і органи самоуправління у повітах, муніципіях, містах і комунах. З 29 травня 1990 р. декретом РФНС Соціалістична Республіка Румунія зветься  просто Румунією.

У перші місяці 1990 р. на політичній арені країни з'явилося близько 70 партій. Було відновлено так звані історичні партії — НЦП та НЛП. Заявили про себе Соціал Демократична партія,  Угорський демократичний союз, Екологічна партія.

1991 р.  парламент ухвалив конституцію Румунії, однак до стабільності було ще далеко. На виборах у вербені 1992 р. перемогу здобув Демократичний фронт національного порятунку — політичний блок лівих сил, незабаром перейменований на Соціал-демократичну пар­тію. Президентом країни знову було обрано І. Ілієску, а прем'єр-міністром став Н. Векерою.У 1992-1996 рр. полі­тична боротьба загострилася. Правлячому блокові лівих партій протистояла права опозиція, об'єднана у Демокра­тичну конвенцію Румунії (ДКР).

Президент і уряд активно взялися до справ, але економічні проблеми вимагали рішучих кроків. Виконавча влада не зуміла справитись із труднощами. Результати діяльності уряду в 1997 р. виявилися невтішними. Демократична партія заявила про вихід з коаліційного уряду, чим спровокувала політичну кризу. В квітні 1998  голова праволіберального уряду Віктор Чорба пішов у відставку. Президент призначив нового прем'єр-міністра — Раду Василє, який до цього був сенатором від цараністської партії.

5. Зовнішня політика.

У  1992 році у Брюсселі для країн Східної Європи було спеціально розроблено угоди про їхнє асоційоване член­ство в ЄЕС, розраховані на 10 років. Як наслідок між Румунією та ЄЕС підписано 11 документів, головним з яких є Угода про вільну торгівлю.

Основними інвесторами до економіки Румунії, незва­жаючи на нестабільне становище у 1990-1996 рр.) були Італія, Франція, Велика Британія і США. Всесвітній банк реконструкції та розвитку надав Румунії досить великі кредити

У двосторонніх відносинах з країнами Заходу найбільш 1 тісні зв'язки у Румунії встановилися з Італією та Фран­цією. Формуються сталі довірчі стосунки з Росією та Укра­їною.

6. Українське населення в Румунії.

Українці мешкають у Румунії в різних регіонах: Пів­денній Буковині, Добруджі, Марамоші, Банаті. їхнє со­ціально-економічне й національне становище порівняно з українською діаспорою Східної Європи протягом багатьох років залишалося найбільш складним.

Більшість українців — жителі сільської місцевості. Комуністичне керівництво Ру­мунії   цілеспрямовано   провадило   політику   створення єдиної румунської соціалістичної нації, насильницьки. До 1947 р. бухарестський уряд взагалі відмовляв­ся визнавати за українцями право на національне існуван­ня. Ситуація дещо покращилась у 1948-1963 рр., коли було дозволено відкрити 120 сільських україномовних шкіл. У Бухарестському університеті почало функціонувати відділення української мови і літе­ратури. З наступом реакції у 60-80-ті роки уряд ліквідував більшість досягнень попереднього періоду.

Груднева революція 1989 р. принесла українцям можливість вирішувати свої соціально-економічні, культурні й духовні проблеми, відразу ж після повалення режиму Чаушеску було створено громад­ську організацію — Союз українців Румунії (СУР), яка представляла інтереси всього українства країни. Влітку І991 р- СУР прийнято у члени Всесвітнього конгресу вільних українців. Відкрились українські школи, українці з великими труднощами почали будувати храм — собор святого Володимира. З 1990 р. виходить літературний щомісячник "Наш голос", видається газета "Вільне слово". Проте за період 1990-1993 рр. у Румунії видано тільки три книги укра­їнською мовою.

Значною подією у відродженні самосвідомості укра­їнського населення Румунії стала національна конференція СУР, яка відбувалася в липні 1992 р. у м. Сегет.

  7. Україно-румунські відносини.

 Україно-румунські відносини розвиваються непросто. 3 одного боку, між суверенними державами встановлено дипломатичні відносини, відбувається обмін державними візитами. останнім часом ведуться переговори про підписання великомасштабного договору, де територіальні питання знайдуть своє вирішення. Торговельно-економічні відносини розвиваються досить динамічно.

Великі надії покладають на міжурядову Консультативну раду перше засідання якої відбулося у Києві 14 березня 1996 р. Сторони підкреслили реальні перспективи розширення взаємовигідних зв'язків, і включаючи перспективи створення спільних підприємств, насамперед у металургії, деревообробній промисловості, машинобудуванні, енергетиці, транспорті й туризмі.

Останнім часом створюються серйозні передумови для підписання базового політичного договору між Румунією та Україною.

ЮГОСЛАВІЯ. НОВІ ПІВДЕННОСЛОВ'ЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ

1. Комуністи при владі у Югославії. Й. Броз Тіто

Югославія капітулювала. Нацисти розчленували територію країни на частини -"незалежні" Сербію і Хорватію. Ос­новним знаряддям нацистського режиму стала так звана "незалежна держава Хорватія” Усташський терор та німецька окупація викликали активізацію руху чотників (чота — загін) під проводом     Д. Михайловича. Чотники орієнтувалися на емігрантський уряд у Лондоні і ставили на меті звільнення країни.

Масштабну визвольну війну проти окупантів розгорну­ла Комуністична партія Югославії (КПЮ).

На звільненій території влада переходила до рук народно-визврльних комітетів 25-26 листопада 1942 р. у м. Біхач (Боснія) відбу­тись установчі збори ва участю Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча народного визволення Югославії (АВНВЮ). Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народ­но-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча народного визволення Югославії (АВНВЮ) Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народ­но-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

У вересні 1944 р. на територію Югославії вступили радянські війська. Із звільненням 20 жовтня 1944 р. Белграда, а також Сербії позиції народно-визвольного руху ще І більш зміцнилися. Одночасно було завдано удару по чотницькому руху. 7 березня 1945 р. Й. Броз Тіто відповідно до рекомен­дацій, ухвалених Кримською конференцією керівників СРСР, США, Великої Британії, сформував уряд Демокра­тичної Федеративної Югославії (ДФЮ), який офіційно був визнаний протягом березня СРСР, Британією та США.

Навесні 1945 р. представницька делегація ДФЮ прибула до Москви. 11 квітня Й. Броз Тіто і В. М. Молотов підписали у присутності Сталіна радянсько-югославську угоду про дружбу, взаємну допомогу та повоєнне спів­робітництво. Кремлівське керівництво прагнуло зміцнити свій вплив у Югославії.

На виборах до Установчої Скупщини в листопаді 1945 р. КПЮ отримала 90% голосів. 29 листопада 1945 р. Установча Скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). Того ж дня було ухвалено Декларацію про оста­точну ліквідацію монархи. Нова конституція країни, ухвале­на 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до складу якої увійшли 6 союзних республік: Сербія (дві автономії — Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Переважаю­чою визнано державну власність.

Ще у серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа Уже в травні 1945 р було введено по суті монополію зовнішньої торгівлі, у серпні — скасовано іноземні конце­сії на видобуток корисних копалин. Згідно із законом 1946 р. про націоналізацію великої промисловості. Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти фашизму й ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ прийшла до влади, розпочавши формування тоталі­тарного за своєю суттю режиму в країні.

2. Конфлікт з СРСР.

Лідер Югославії Й. Броз Тіто став на чолі уряду і правлячої партії. Керівництво КПЮ відмовилось брати участь у засіданнях Інформбюро, створеного у вересні 1947 р. на Нараді кому­ністичних і робітничих партій Східної Європи. Серйозні протиріччя між двома країнами поглибились, коли західні країни запропонували Югославії повернути Італії порт Трієст. В СРСР можливість такого перебігу подій розглядалася тільки за умови перемоги комуністів на виборах в Італії. 20 березня 1948 р. ВКП (б) надіслала керівництву КПЮ листа з численними докорами. Почалось інтенсивне листування між Москвою і Белградом. У свою чергу, Тіто висловив занепокоєність у зв'язку з лютневим переворо­том у Празі. Він нагадав Кремлю про недостатню, з його точки зору, допомогу під час війни.

У червні 1948 р. Інформбюро ухвалило резолюцію "Про становище у КПЮ". Керівники югославських комуністів були звинувачені у невизнанні марксистської теорії класів і класової боротьби у перехідний період.

29 червня югослави відповіли довгим і не менш різким листом. У Москві почала виходити сербською мо­вою газета "За соціалістичну Югославію", покликана "згурту­вати всі антитітовські сили".

Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгострішим міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення кремлівського керівниц­тва підкорити норовливого і впливового керівника Юго­славії своїм інтересам і нав'язати суверенній країні свою модель розвитку.

3. Курс на розвиток самоврядування

Після розриву відносин із СРСР у Югославії почали шукати свій шлях "побудови соціалізму". Нові підходи до проблеми „соціалістичного будівництва було спочатку ви­кладено Й. Броз Тіто 26 червня 1950 р. у Скупщині ФНРЮ. За його пропозицією парламент Югославії ухва­лив цього дня закон про передачу заводів в управління робітникам.