Передусім нагадаємо хронологічний та історичний контекст:
Михайло Грушевський народився 1866-го року — саме того року відбулася битва при
Садовій між Прусією та Австро-Угорщиною, що поклала початок занепадові
Габсбургської монархії. Ослаблюючи внутрішні структури монархії, цей занепад
водночас сприяв майбутньому розвиткові української культури в Галичині, де
Грушевський викладав кільканадцять років, починаючи від 1894-го.
Помер учений 1934-го — того року вбивство Кірова в Ленінграді
започаткувало іншу добу — добу сталінського «Великого Терору». Доля
Грушевського (короткочасний арешт 1931 року, заслання до Москви й смерть за
неясних обставин у Кисловодську) нагадує нам, однак, що роки Великого Терору мали
свою передісторію, частиною якої був сам історик.
Як і кожен із нас, Грушевський був дитям своєї доби, i його історичні
погляди формувалися під впливом його оточення та духу часу. З варіантів,
властивих його середовищу, він вибрав спочатку народництво, згодом поєднавши
його із соціал-революційними симпатіями. Якщо згадати ширші загальноєвропейські
напрями, які впливали на формування його світогляду, то Грушевський, поза
сумнівом, онук романтизму, — звідси його переконання, що саме простий народ, а
не панівні династії, має бути головним об’єктом історичних досліджень. Відтак
завданням історика, на його думку, є щонайглибше проникнення в давнину й
послідовне дослідження всіх подій, що відбулися з даним народом на його
території, — звучить майже броделівськи, тільки дещо прямолінійніше й
наївніше.
Ці ідеї, проте, зіткнулись із загальноприйнятою схемою
російської історії, що бере початок у відомих московських текстах XVI століття, на кшталт «Степенной книги», і в дещо
змодернізованій формі залишається й досі біблією популярної російської
історіографії. Основним концептом цієї вульгати є широке недиференційоване
поняття «Русь/Росія» і, відповідно, акцентування історії правлячої династії, а
не історії народів, що населяли дану територію. Відколи правляча династія, що
утвердилася була в Києві, перенеслася на північний схід й осіла врешті в
Москві, всі події на території, де цієї династії не стало, робляться для
істориків, що дотримуються такої схеми, другорядними й малоцікавими. Московія,
а згодом Росія, визнається спадкоємицею Київської Русі, а її територіальна
експансія (принаймні на ранніх етапах) сприймається як відновлення первісної
цілісності під назвою Русь-Росія, спільної для всіх «руських» — себто, крім
власне росіян, для українців та білорусів, трактованих у цій історичній
вульгаті як різновид російського чи, сказати б, пізні «відгалуження» від
спільного російського кореня. Отже, об’єктом історичного вивчення є передусім
правляча династія, котра, покинувши Київ, мандрує від одного центру до іншого,
щоб урешті оселитися в Москві та Санкт-Петербурзі й заходитися розширювати
володіння своєї держави.
На тлі такої концепції підхід Грушевського, для якого
об’єктом вивчення є історія території, яку він називає Україною, та народу,
названого українським, виглядає простішим і переконливішим. А втім, переживши
добу романтизму, російські історики ХІХ століття теж відчули, що саме народи, а
не династії, які перебираються з територiї в територiю, мають бути головним
об’єктом уваги. Але як же тоді зберегти й надалі за Києвом роль «матері городів
руських»? Вихід було знайдено у створенні теорії, згідно з якою корінними
жителями київського регіону проголошувалися саме росіяни, що їх, мовляв,
витіснили на північ монголо-татари, а спорожнілі землі Центральної України заселили
натомість прибульці з Волині й Галичини. Ці «западенці» власне й стали предками
сучасних українців чи, як їх офіційно називала на той час російська
історіографія, малоросів. Грушевському не складало великих труднощів
спростувати цю теорію у примітках до першого тому своєї праці.
Найбільша, однак, проблема полягала в тому, що історична
концепція Грушевського була викликом для офіційних царистських, та й багатьох
постцаристських концепцій, які трактували всіх східних слов’ян як триєдиний
народ єдиної й неподільної Росії. Цей виклик був як концептуальним, так і
політичним, особливо в контексті російсько-українських відносин, де будь-яке
з’ясування відмінностей у походженні двох народів сприймалося як прихований
сепаратизм. І якщо, скажімо, французькі історики можуть спокійно розповідати
французьким школярам (а заразом і школярам у колишніх французьких колоніях) про
«наших предків галлів», використовуючи «De bello Gallico» Юлія Цезаря як
джерело з ранньої французької історії, то для українських учених подібний
підхід до національної історії був гріхом. Грушевського за радянських часів
обзивали «буржуазним націоналістом» зокрема за те, що він (можливо, й слушно)
ототожнював племена антів, які жили на території сучасної України у IV-VI
століттях, зі слов’янами, вважаючи їх предками сучасних українців.
У царській Росії, щоправда, політичні аспекти «Історії»
Грушевського не спричинили якихось особливих позанаукових клопотів для автора,
хоча під час першої світової війни проти нього таки було вжито певних адміністративних
заходів. Зате згодом політична діяльність першого, мовлячи по-сучасному,
президента незалежної України та, особливо, перехід совєтського режиму в 30-ті
роки до русифікаторської політики спричинили тотальну заборону на твори
Грушевського та саме його ім’я. Праці історика було вилучено з бібліотек і
заховано до спецсховищ, ім’я викинуто з усіх цитат і бібліографій, а рукопис
останнього тому «України-Руси» зник за загадкових обставин у 70-ті роки. Як я
вже згадував, на початку 30-х Грушевського заарештували й вислали з України до
Москви, а 1934 року він загадково помер у Кисловодську під час операції
апендициту. Невдовзі його посмертно оголошено ворогом українського
народу.
На відміну від таких визначних істориків ХХ століття, як грек
Спиридон Лампрос, румун Ніколай Йорга чи болгарин Богдан Філов, котрі
поєднували історичні студії з політичною практикою й були засуджені до вигнання
або й до смерті саме за свою політичну діяльність, Михайла Грушевського
засудили головно за його історичні погляди. Крах Совєтського Союзу дещо
притлумив був дискусії довкола Грушевського та його спадщини, проте нині
суперечки щодо нього в офіційній російській історіографії, здається,
розгоряються з новою силою.
